Любовні романи про шотландців

Коли ти молодий, повний сил, енергії і різноманітних бажань, то в тобі живе якась нотка авантюризму: хочеться насолоджуватися життям по повній програмі — подорожувати, закохуватися, методом проб і помилок шукати собі справу до душі … Та хіба мало існує занять для такої цікавою і допитливою, а головне — вільної панянки, якою була я, перекладач за фахом, коли з волі випадку поїхала попрацювати в Шотландію.
Про цю країну я нічого не знала, хіба тільки те, що це — єдине цивілізоване місце на землі, де чоловіки носять спідниці. І називаються вони кілти. Цей факт мене завжди забавляв, але не могла припустити, що впритул зіткнуся з чоловіком у спідниці. Точніше, виберу такого в чоловіки. Так, я розпрощалася зі своєю свободою і вийшла заміж за шотландця, причому з великої любові. Але хто б міг подумати, що саме там, за тридев’ять земель, я зустріну свого улюбленого Роберта? А адже їхала з твердим наміром не ускладнювати собі життя всякими інтрижками.
Уявіть собі: листопад, неділя. Накрапає ​​непривітний дощик. Нікуди не потрібно поспішати. Я за звичкою вирішив прогулятися до свого улюбленого кафе і почитати газету за чашкою міцної кави. Такий неквапливий променад я здійснюю кожні вихідні … Чарівна дівчина сиділа біля вікна в цій кафешці і через соломинку задумливо потягувала апельсиновий сік.


У неї був відчужений вигляд, але вона здалася мені такою прекрасною: її задумлива поза, довгі пухнасті волосся, тонкі пальці … Особливо не сподіваючись на взаємність, я все-таки підсів за її столик. Ми обмінялися привітаннями, і я відразу зрозумів, що вона не шотландка. Втім, мене це не збентежило. Адже це чудова можливість дізнатися щось про іншу країну. Мені теж було цікаво познайомитися з шотландцем: інший менталітет, інша культура. Але при цьому, незважаючи на, те, що Роберт зовні мені дуже сподобався, я найменше думала про щось особисте, тому, що в Києві у мене був близький друг, який активно кликав мене заміж. От тільки я зовсім не поспішала … Спілкуванню з Робертом відразу задала тон, виключає будь-яку грайливість і фривольність. Спочатку він покірно погодився на такі правила і став моїм гідом, співрозмовником, товаришем, який не обтяжував, але при цьому розповідав про свою країну багато цікавих речей. І що найголовніше — без всякого занудства і повчальності.

Я навмисно не квапив події. Боявся злякати Наклюнувшіеся щастя. Ми з Асею немов відкривали світ заново. Було дивно, що у нас так багато спільного, притому, що вона з України, країни для мене абсолютно невідомою. Але я вже плекав надію, що ми з нею коли-небудь погуляємо по Хрещатику, з’їздимо в Києво-Печерську лавру, можливо, навіть обвінчаємося там. Так воно згодом і сталося. А тоді я з захватом знайомив її з моїм улюбленим Едінбургом — стародавнім, прекрасним містом, колишньою резиденцією місцевих королів. Разом з Асею я заново відкривав для себе своє місто: палац Холірудхаус (Будинок Святого Хреста), де колись жила Марія Стюарт і де досі водяться жахливі привиди, Трон Артура — найвищий пагорб в Единбурзі, Королівська Миля — найдавніша тут вулиця.

Якби не Роберт, я ніколи б так добре не освоїлася в цьому місті, в цій країні. Взявшись за руки, ми нескінченно бродили по вуличках і завулках Единбурга. Він читав мені вірші свого знаменитого співвітчизника і тезки Роберта Бернса. Сидячи на лавочці в парку, пили темний ель зі смішною назвою «віхеві» — слабкоалкогольне пиво. І я часто чіплялася до нього з абсолютно безглуздої, на його погляд, проханням прийти як-небудь на побачення в кілті. Роберт на цю моє прохання дуже сильно ображався. Він не розумів, чому у мене викликає такі веселощі традиційний шотландський чоловічий костюм. Чого не зробиш для жінки, в яку ти закоханий без пам’яті! Свій вихід у спідниці перед нею я вирішив красиво обставити і заодно запропонувати їй руку і серце.

Знаю, це було поспішним рішенням, але, як кажуть у вас: полювання пущі неволі! Я запросив Асю в ресторан, де звучить «жива» музика, точніше, північна шотландська волинка, і де подають найпопулярніше у нас національне блюдо — хаггіс: баранячий рубець з потрохами. Знаю, Ася мене просвітила, що, по-вашому, це звучить, чи не дуже апетитно, зате як це смачно! Моя улюблена теж оцінила!
Той наш з Робертом вихід у світ я не забуду ніколи. Все було честь по честі. До картатому кілт, виявляється, покладалися твідова куртка, в’язані панчохи, бере, а на стегнах — шкіряний спорран — гаманець, що висить на довгому ремінці. У все це мій Роберт убрався, і, скажу я вам, мене такий його вигляд вельми вразив. Нічого смішного чи безглуздого!

Навпаки, дуже навіть елегантно!
Не знаю, тоді або раніше я відчула, що небайдужа до Роберту. Все ж ми так багато часу проводили разом, він так красиво залицявся! Принаймні, коли Роб, ніяковіючи, видавив із себе: «Ти не хотіла, б вийти за мене заміж?», Я зрозуміла, що не зможу відповісти відмовою. Думаю, саме Едінбург «нашептав» нам любов. І недарма його називають самим таємничим і загадковим містом на землі. Тоді-то я й запропонувала Роберту разом поїхати в Київ, щоб познайомити його зі своїми батьками і там повінчатися. Тим більше закінчився термін мого контракту.
Природно, я з радістю погодився: по-перше, Ася відповіла мені взаємністю, по-друге, мені дуже хотілося побувати в Україні. Це був щасливий час для нас. Того вечора, до речі, Ася вперше залишилася в мене ночувати, а вранці я приготував їй типово шотландський сніданок: вівсяну кашу і парову лососину. Вона здивувалася такому поєднанню продуктів і весело пообіцяла найближчим же час пригостити мене борщем і варениками з вишнями. Я розумів, що ми вирощені на різних культурах, і нам обом було цікаво дізнаватися один про одного щось нове.

Аж до дрібниць.
Асю, наприклад, тішило те, що я ріжу зелень ножицями. Вона сміялася над назвами наших національних страв: курячий суп «коки-лики», картопляний салат з бруквою — «клеп-шот», з м’ясом — «стовіз». Мені ж подобалося спостерігати, як вона священнодіє над борщем: потрібно проробити стільки операцій, зате як смачно виходить! Так, той час, перед самим від’їздом до Києва, стало для нас з Робертом своєрідним медовим місяцем, періодом пізнавання один одного по-справжньому. Ми були закохані, але намагалися не втрачати голову, бо знали: пристрасть швидко згасає, свято новизни проходить, а нам потім доведеться вживатися в буденність, в будні, побут. Треба відзначити, що моя екзальтованість прекрасно поєднувалася з практицизмом Роберта. Мені подобалися в ньому надійність і розважливість, раціоналізм і безмежна ніжність до мене. … А потім був дзвінок батькам, який їх буквально приголомшив. — Мамо, тато, готуйтеся! Я приїжджаю з нареченим. Тільки він у мене в спідниці!