Ефективне охорону здоров’я для «бідних»


«Бідних» людей в нашій свідомості символізують «бабусі з гречкою» або студенти. Але це тільки стереотип. В Україні, як і в багатьох інших країнах світу, люди, які не є «забезпеченими» складають більшість населення. У питаннях охорони здоров’я прийнято вважати, що про цю категорію людей повинна «піклуватися» держава, а яке лікування для них має бути безкоштовним «соціальним благом». Комерційна медицина, традиційно, у своїх бізнес-моделях таких людей ігнорує, будучи зациклена на «рівні доходів середній і вище».

Проблема полягає в тому, що суспільні стереотипи відправляють без розбору в економічно пасивну, «неплатоспроможну», «утриманську» сіру масу «бідності» десятки мільйонів людей. Але що якщо спробувати переглянути ці стереотипи? Що якщо спробувати розгледіти в «бідних» економічно активне (по-своєму) прошарок суспільства? Можливо, державі слід припинити годувати «бідне» населення з ложки «соціальної» охорони здоров’я, а бізнесу слід перестати віддавати цей великий сегмент ринку на утримання державі.
Я наведу три причини, чому варто спробувати це зробити, три речі, які потрібно змінити, щоб це зробити, і три ідеї з яких можна почати вже зараз.
В Україні у відносно бідних людей ставляться далеко не одні «бабусі з гречкою». Математично «середній рівень доходів» лежить далеко в нетрях бідності, а середній клас в Україні представляє дуже невелику меншість дуже забезпечених (за мірками України) людей. За опитуваннями своє матеріальне становище як «нижче середнього» або «нижче забезпеченості» оцінюють в 90% жителів!
Що це означає для сфери охорони здоров’я? По-перше те, що в країні близько 90% людей — умовні споживачі «соціальній» і «безкоштовної» медицини. Немало, чи не так? З першого випливає «по-друге»: приватний сектор зосереджений виключно на інших 10% людей — тих, які, як вважається, «можуть платити».
В основі ситуації лежить стереотип, що «бідні» люди економічно мало активні, вони не здатні купувати багато суспільних благ (особливо таких дорогих, як медицина). Проте, останнім часом з’являються спроби поставити це під сумнів. Найбільш суттєвою і грунтовної з них стала стаття і книга відомого теоретика бізнесу С.Прахалада «The Fortune at the Bottom of the Pyramid». У ній наводяться переконливі причини, чому великим корпораціям слід розуміти як «робити бізнес» з «бідним» частиною населення, якої у світі найбільше. А робити це рано чи пізно доведеться.
Ця ж ідея дуже актуальна саме для української медицини (і економіки в цілому). Як державі, так і приватному сектору слід ближче придивитися до цих 90% людей нижче рівня «забезпеченості» і побачити в них потенціал до більш ефективних моделей співпраці ніж соціальна допомога або віддачі на годування цієї соціальною допомогою.
Чому варто? Ось три головні причини:

  1. З такою великою кількістю «бідного» населення ніякої соціальної моделі охорони здоров’я організувати не вдасться. Навіть якщо уряд буде паличку і з її допомогою введе завтра страхову модель, мережа сімейних лікарів і нові лікарні. Система просто не зможе тривалий час генерувати стільки грошей, щоб покривати всі медичні витрати для «народу». Багато соціальних виплат може дозволити собі тільки багата країна. Нам потрібен інший шлях — залучати якомога більше населення до фінансування медицини і швидше обертати в ній гроші. Підключити категорію «нижче середнього» — саме такий варіант.
  2. Чим більше держава прагне підкреслити «соціальності» медицини, тим більше він підкреслює неприємний факт: медицина поглиблює прірву між багатими і бідними. Краще щоб медицина її скорочувала! Треба робити так, щоб люди могли оплатити якомога більше, а не так, щоб їм більше надавалося з переліку того, що оплатити вони не можуть.
  3. По-факту бідні люди можуть платити за медицину. Просто не так багато і з не настільки просунуту медицину. Як кажуть, 20 копійок — теж гроші, а 20 гривень в кишеню терапевта — це теж оплата медичної послуги. Проблема в тому, що «бідні» люди оплачують медицину а) в тіньовому секторі б) в таких малих обсягах, що ні держава, ні приватний сектор не вважають це якийсь потенційно важливу економічну діяльність. А даремно! Ці «забуті» 90% людей можуть і краще поповнювати бюджет, і бути цікавим клієнтом для бізнесу. Питання в тому — як це організувати.

Щоб це організувати, необхідно змінити розуміння кількох важливих речей. Ось три найбільш головні з них:

1. Необхідно переглянути стереотипи щодо того, що є «медичним продуктом». Ми думаємо, що медицина — настільки дороге задоволення, що її або можуть купувати тільки багаті, або «даром» отримувати бідні. В результаті маємо ситуацію, коли в країні два медицини. Одна — «соціальна» і неякісна. Друга — «приватна» і занадто дорога.

Вибір зводиться до кількох варіантів. Категорію «дешево і неякісно» представляють «безкоштовні» державні установи з їх послугами категорії «а що ви хотіли?». Більш дорого, але набагато якісніше — це середньостатистичні приватні заклади, де до цін зобов’язує «приватність», а якість ще не прийшла. Також це державні установи, які стали не боятися брати гроші за свої послуги. Високі ціни і відносно високу якість пропонують поодинокі приватні заклади, які, як правило, знаходяться в столиці або великих містах.

Вони занадто дорогими навіть для «середнього класу». Ну і є лікування за кордоном. Цікаво те, що така ситуація не подобається ні людям «забезпеченим», ні людям «бідним». Навіть у їх різних світах вистачає вигідних за співвідношенням «ціна — якість» варіантів. Це означає, що навіть «забезпечені» люди платять дещо завищені ціни за медичні послуги, які вони отримують. Знаходиться медичний продукт, прийнятний за ціною для «бідних» людей, і одночасно якості якого вони будуть раді, хоча вона і далека від того, що показують в американських серіалах про медиків.

Такі медичні послуги багато хто вважає неможливими. А може просто ніхто не хоче спробувати їх створити?

2. Щоб працювати в «бідного» сегменті потрібно трохи інакше поглянути на питання фінансового результату. У цьому сегменті гроші робляться не за рахунок вартості, а за рахунок обсягів. А прибутковість дешевих послуг може бути навіть вище.

Звичайно, питання в тому, як організувати такі «консультації терапевта 2» за 20 гривень? Придумати таку модель буде нелегко, але дуже корисно і для держави, і для бізнесу. Принаймні, пошуки цієї моделі мені здаються більш цінними і потенційно продуктивними, ніж пошуки способів, як зробити всі консультації безкоштовні для всіх або як підняти ціну до 300 гривень без втрати клієнтів.

3. Змінити потрібно і ставлення до яку допомогу потрібно надавати і як. І бізнес, і держава сьогодні ганяються за способами надавати своїм клієнтам якомога більш технологічну і складну допомогу в якомога більших обсягах. Обидві роблять це тому, що це дорого. Бізнес женеться за доходами, а держава за бізнесом. Обидва намагаються кожен по-своєму «підтягти» людей під високу вартість такої допомоги. А може, варто самим трохи «спуститися» до можливостей і потреб ринку? Один зі способів — «удар первинної допомоги по дорожнечі». Первинна допомога — це доступно всім, на це завжди є попит і це дає хороші результати для здоров’я.

Звичайно, легко говорити, але не так легко знайти практичні рішення для втілення цих ідей. Однак, щоб знайти рішення, їх треба почати шукати, і саме це зараз найбільш важливо.
Ось три цікаві ідеї для початку такої розмови:

  1. «Дешеві» невеликі приватні клініки. Уявіть невелику приватну клініку. Основний набір консультаційних та діагностичних послуг. Базовий ремонт, просто щоб було чисто, офісні стільці замість шкіряних крісел, недорогі меблі. Б / у обладнання, але є все необхідне. Хороші лікарі, але не суперзірки. Так, немає «шику», так, устаткування не сучасне. Але послуги можна значно здешевити і, наприклад, особисто з мене не впаде корона, якщо я піду в таку клініку.
  2. Приватні сімейні лікарі. Вони вільно конкурують і не повинні з ціни своїх консультацій покривати накладні витрати багатопрофільної клініки, в якій вони сидять. Консультують або у вас вдома або у себе вдома, або в державній поліклініці. Підозрюю, що 50-70 грн. буде відмінною ціною їх консультацію. Дозволити собі таке можуть буквально все.
  3. Приватизовані державні поліклініки. Це вже працює в країнах Східної Європи. Персонал поліклініки приватизує заклад, стає неприбутковим і недержавним. Частина послуг замовляє держава (або покриває через державне страхування), частина — страхові, частина — пацієнти з кишені.

Рішення будуть виникати, якщо намагатися їх придумати. Головний сенс цієї розмови у тому, що ігнорування «бідного» населення в тому числі у формі так званої «соціальної турботи» призводить лише до атрофії економічної активності цієї дуже великий і дуже різної категорії людей.

І навпаки, включення їх в ефективну економічну модель вирішує проблеми всіх: економить витрати для держави, збільшує доступність охорони здоров’я, збільшує кількість клієнтів для медичного бізнесу, підвищує економічну спроможність самих людей — допомагає долати бідність.