Чи треба сьогодні мати вищу освіту?

У чеховської «Чайці» один з персонажів згадує знайомих акторів: «Раз в одній мелодрамі вони грали змовників, і коли їх раптом накрили, то треба було сказати:» Ми потрапили в пастку «, а Ізмайлов обмовився — і» Ми потрапили в запендю » . Саме це смачне слівце, що став крилатим, підходить до сучасної ситуації з вищою освітою. Ми самі не помітили, як диплом з гарантії світлого майбутнього перетворився на статусну дрібничку. Як таке могло статися, що робити, і хто винен — ​​спробуємо розібратися. Чи треба сьогодні мати вищу освіту — тема розмови.


Спадщина потрібне і зайве

Не секрет, що наша система вищої освіти успадкована від Радянського Союзу з мінімальними змінами та доповненнями. У свою чергу радянська система багато отримала від царської Росії, у тому числі більшість преподавателетей. Вузи СРСР тривалий час працювали на людських ресурсах старих, дореволюційних, з моральними засадами професора Преображенського, — тому що нових просто нізвідки було взяти. Звідси, до речі, і пряма народна асоціація «культурної людини» з володарем диплома, хоча це явне спрощення, адже культура формується з ранніх років, в сім’ї, і лише після неї — в школі, а в вуз молода людина повинна приходити вже зрілою особистістю.

Диплом про вищу освіту нікого не робить інтелігентом

Натомість радянський вищу освіту прагнуло до того, щоб стати доступним для всіх: звідси і система рабфаков 20-х років, які прискореними темпами давали робітничої молоді знання, недоотримані в школі, щоб вони могли вступити до вузу. Потім ту ж роль виконували вечірні школи. Тендерне нерівність серед студентів ліквідували: так, до початку війни, в 1941 році, 58% навчаються у вузах СРСР становили дівчата. Однак ця загальнодоступність мала деякі нюанси. Скажімо, в усьому світі існує практично пряма залежність між освітою батьків і дітей: якщо у тата і мами є вища освіта, дитина з великою ймовірністю також захоче його отримати і йому всіляко допоможуть рідні.


У Радянському Союзі ця залежність була набагато слабкіше, і багато задавалися питанням, чи треба сьогодні мати вищу освіту. Це пов’язано з тим, що у вузах було чимала кількість пільг за соціальною або національною ознакою, наприклад для робітників. У пострадянські часи залежність між освітою батьків і дітей стала більш яскраво вираженою. Дійсно, навіть в 50-х вступають до вузів заповнювали анкети, в яких значилися і питання про національність і соціальне походження, а також: «Чим займалися ваші батьки до 1917 року?» Цю особливість — декларовану загальнодоступність в поєднанні з прямою залежністю від соціального замовлення — українська система освіти теж успадкувала, правда, тепер нерівність соціальне стало нерівністю економічним.

Як би не косили викладацький склад терор, репресії, еміграція, голод і війни, саме зі «старою гвардією» і їх безпосередніми учнями пов’язані успіхи радянської науки аж до 70-х років. Але новій владі потрібні були, по-перше, нова політична еліта, і терміново, а по-друге, лояльні громадяни, і побільше. Тому кількість вузів в радянські часи збільшувалося карколомними темпами (так, з 1927 по 1930-і роки воно зросло з 129 до 600 — майже в п’ять разів!), А от у питаннях якості інститути-університети часом залишали бажати кращого. Це стосувалося головним чином гуманітарних спеціальностей (адже першими від репресій страждали філософи, історики, філологи, економісти), і це відставання визначило образ не тільки радянської науки, а й пострадянської: всі відкриття в психології та соціології, як і нові ідеї, в історії та філософії, були придумані без нас. Соціології в Радянському Союзі не було — існувала тільки статистика. Саме тому ті ж дослідження в галузі освіти неповні — вченим просто не вистачає даних.


«А у Колі і у Віри обидві мами — інженери»

«Фізики» в Радянському Союзі виразно цінувалися більше «ліриків», а володарі прикладних спеціальностей — вище вчених-теоретиків. Це призвело до того, що, скажімо, з 1949 по 1979 роки кількість випускників вузів з дипломом інженера збільшилася з 22 до 49% загального випуску! Ви можете собі уявити практично півкраїни інженерів? Зрозуміло, перебудова більшість з них залишила без роботи. А так красиво і романтично все починалося: початок космічної ери, мрії про міжзоряних перельотах, мирний атом, підкорення природи … Добре це чи погано, але наукова фантастика — в широкому сенсі — була в 60 — 70-ті соціальним трендом. Звичайно, молоді люди мріяли проявити себе саме «на передовій» і, безумовно, місця вистачило не всім.

Витоки великих змін у суспільній свідомості, точніше — в його відношенні до вищої освіти, варто шукати саме в «застійних» і прострочених роках. У цей період кількість перемогло якість: рівень викладання у вузах, остаточно розгубили потенціал початку століття, істотно знизився, а «диктатура анкетних даних» поступово привела до девальвації цінності освіти як такої. В інтелігентних сім’ях ще вірили в необхідність вчитися, але більшість усвідомило: «корочка» не обов’язково має бути підкріплена знаннями, і вже тим більше не допомагає домогтися успіху. Це ще не було революцією — зміни відбувалися повільно, але вірно.


«Де б не вчитися, аби не вчитися»

Як не дивно, «лихі 90-ті» ознаменувалися небувалим злетом інтересу до вищої освіти: кількість вузів і студентів зросла в два-три рази і продовжує зростати. Справа, швидше за все, в тому, що диплом про вищу освіту обіцяв хоча б невеликий шанс на отримання більш високооплачуваного місця роботи — в ті часи хапалися і не за такі соломинки. Та й комерціалізація вузів привела до того, що в них додалося студентів, які поступили аж ніяк не за результатами іспитів.

Вищі навчальні заклади у нас грають і ще одну важливу соціальну роль — «сейфа», в який можна «покласти» молодь якраз в період її найбільшої активності, щоб вона не направляла свою буйну енергію в непотрібне суспільству русло — скажімо, в соціальні протести, ймовірність яких у перехідний період велика. Звичайно, це спрацьовувало не завжди, але у нас все, ж частіше, ніж на Заході, де студенти вільні самі планувати свій навчальний час, а значить, і вільне теж. Студентські бунти в Європі 60-х років — наочна ілюстрація того, на що здатна енергія молодості. Однак радянська освіта, а слідом за ним і пострадянський, завжди прагнуло загнати учнів у більш жорсткі рамки і заповнити весь їхній час майже непосильними навантаженнями. У такому «сейфі» студент, особливо мислячий і відповідальний, більш безпечний для оточуючих.


«Сейфові» функція вузів для нас виявилася важлива ще й тому, що для юнаків навчання означає відстрочку від паче не популярною армії, а для дівчат надає можливість вдало вийти заміж (не випадково, скажімо, практично всі філфаку називалися «факультетами наречених») і на тому, найчастіше, освіту і закінчити. Словом, на перший план висунулися всі побічні функції вищої освіти — в збиток основній. «Де б не вчитися, аби не вчитися», — за таким принципом надходять дуже багато абітурієнтів.


Крім того, система вищої освіти завжди страждала від повальної моди на ті чи інші спеціальності: якщо розвал Радянського Союзу залишив без засобів до існування сотні тисяч інженерів, то до початку нового тисячоліття практично не потрібні стали юристи та журналісти. До кінця першого десятиліття XXI століття ми зіткнулися з ще однією проблемою — демографічної. Настала черга вступати до вузів дітям, народженим в першій половині 90-х, а це був період «демографічної ями». Абітурієнтів набагато менше, ніж місць у вузах, тобто номінально наша освіта загальнодоступне, але оптимізму цей факт не вселяє. Найімовірніше, скорочення попиту в майбутньому призведе до зниження і пропозиції.


В Україні більше 900 навчальних закладів з III — IV рівнями акредитації. Це набагато більше, ніж необхідно. Якщо тенденція збережеться, то в майбутньому можна чекати девальвації вищої освіти, і роботодавці будуть звертати увагу не на диплом, а на інші фактори. І вони можуть бути якими завгодно: стать, вік, політичні чи сексуальні пристрасті … Власне, ця тенденція вже проявляється: багато оголошення про вакансії вимагають від претендентів не просто диплома, а диплома певних навчальних закладів, які незмінно користуються авторитетом. Інші роботодавці роблять вибір на користь, скажімо, осіб молодше 35 років (хоча старші з більшою ймовірністю могли отримати більш грунтовну освіту) або жителів певного регіону.

Ми лицем до лиця опинилися перед фактом: отримувати диплом заради самого диплома вже безглуздо. Йти вчитися варто не всім і не всьому. Та й освіта повинна стати іншим — більш гнучким і пристосованим до запитів навіть не сьогоднішнього, а завтрашнього дня. З «запенді» повинен бути вихід. Надто вже довго ми в ній сидимо.