Одна ніч кохання без взаємності

Я була на дівич-вечорі, і мене випадково зачепив незнайомець.
— Ой вибачте мене будь ласка.
— Це ви мене вибачте, — посміхнувся незнайомий хлопець. — Ваше вино.
— Та все нормально, — заспокоїла я його, піднімаючи свій келих.
На барній стійці з’явився другий такий самий фужер з білим вином. — За вас, — вимовив незнайомець. Цокнувшись, ми випили.
— Ви тут одна? — Запитав він.
— Ні. Нас тут багато, — засміялася, мотнувши головою в бік галасливій компанії на іншому кінці залу.
— Bay! Часто-красуні, і жодного чоловіка, — зауважив він.
— У нас дівич-вечір, — пояснила я. — Подругу наступного тижня заміж видаємо. Ось і влаштували, так би мовити, прощальну гулянку. А ти з ким?
— З друзями. Виключно чоловіча компанія. Мальчишник, — сказав він.
— Зрозуміло. Напевно, хтось із приятелів одружитися зібрався?
— Ну … Типу того, — зам’явся хлопець і швиденько перевів розмову на іншу тему: — Може, познайомимося? Я Вова.
— А я Женя, — посміхнулася кокетливо.
— Вип’ємо, Женюра? — Підморгнув він. Мене абсолютно не пожолобила отака фамільярність. Ймовірно, тому що Вовчик мені дуже сподобався?


Через хвилин сорок п’ять, а то й більше, я схаменулася: «Пробач, але мені вже давно пора додому».
— Серйозно? А твої подруги, як я подивлюся, нікуди не поспішають, — він кивнув на веселяться дівчат.
— Їм добре, адже завтра відіспляться, субота все-таки, — зітхнула.
— А в тебе з ранку якісь справи, чи що?
— Ой, краще навіть не питай, — скривилася, як від зубного болю.
— Чому? Що за проблеми? Давай повирішуємо, — хмикнув Володька.
— Ти їх, на жаль, не вирішиш.
— І все ж, у чому суть?
— А суть в тому, що мій шеф — козел.
Вовка від душі розреготався.
— Не бачу приводу для веселощів, — кинула я. — Таке горе, людина — клінічний ідіот, а ти іржеш.
— Да-а-а, важкий випадок. Тільки до чого тут завтрашній ранок?
— А притому: їх величність бос всієї компанії наказав нам вийти в суботу, бачте, компанія план недовиконала. Можна подумати, робота у вихідний день-це панацея, порятунок для фірми. Мало того, цей дебіл пригрозив звільненням, якщо хтось не вийде.
— Да-а-а, суворий у тебе начальник, — сміючись, резюмував Вова. — Ну, раз тобі і, правда, треба йти, не заперечуєш, якщо я напрошусь в провідники?
Я подумала: чому б і ні? А що мені заважає продовжити приємне знайомство? Адже в даний момент моє серце абсолютно вільно …
— Не заперечую, — прочірікал. — Але як, же твої друзі без тебе?
— Обійдуться, — він обернувся, подивився на приятелів і додав: — Вони до такої міри понапивалися, що зовсім і не помітять мого зникнення.

Це сніг! Нарешті! — Радісно заволала я, коли ми вийшли на вулицю. Заплющивши очі, підставила обличчя пролетающим сніжинкам.
— Снігурка ти моя, — засміявся Вова.
— Добре хоч не снігова баба, — пирснула я, поправляючи шапочку.
— Ні-і-і, Снігуронька, — повторив він.
— У такому разі ти — Дід Мороз, — продовжувала легковажно хихикати я.
— Бракує посоха, мішка з подарунками і бороди, — відповів він в тон мені.
— Що за Дід Мороз без бороди? — Розреготалася я, беручи Володю за руку.
Він міцно стиснув мою долоню, і ми так і пішли по вулиці, не розтуляючи рук, як закохана парочка.
— Загалом, Дідом Морозом мені не бути, — жартував він. — Але зате ти така, же симпатична, як Снігуронька.
— Не хочу бути Снігуркою, — вредничала, награно надувши губки.
— Гаразд. А ким хочеш?
— Королевою, — мрійливо відповіла.
— Згоден. Будеш моєю королевою. Чого бажаєте, ваша величність? Зірку з неба або пролісків серед зими?
— Ще не придумала!
По дорозі ми дуріли, як малі діти, кидалися сніжками. Вже біля самого мого будинку в якості останньої точки я поставила Вовці підніжку, і він виявився у величезному заметі. Але сама я теж не втрималася на ногах, регочучи, звалилася на Володю зверху. Його обличчя виявилося так близько … Очі й губи … Я не втрималася і поцілувала його. Перша ..
— Ходімо до тебе, — прохрипів він.

Ми цілувалися і в під’їзді, і в ліфті, і на сходовій клітці, і в передпокої. Мене переповнювала така ніжність …
А потім ця ніжність змінилася божевільною пристрастю. Було і переплетення гарячих тіл, і безсоромні ласки, і незв’язні визнання в любові … Я заснула, міцно притискаючись до Володіної грудей, вдихаючи обладнаний запах його одеколону і щасливо посміхаючись. А коли вранці відкрила очі, виявила, що замість улюбленого обіймаю подушку. Кілька секунд я ще думала, що Вова беззвучно, щоб мене не потривожити, піднявся і пішов на кухню готувати каву. На якусь мить, мені навіть здалося, що по будинку витає аромат свіжозвареного кави. Я тихенько засміялася і солодко потягнулася в передчутті приємного сюрпризу.
Але час минав, а нічого не відбувалося.
— Володя! — Покликала голосно. — Милий, я вже, між іншим, прокинулася!
Але у відповідь — жодного звуку.
— Вова! — Крикнула ще раз. Ніщо не порушувало тишу.
Тільки тепер я запідозрила недобре. Серце болісно стислося … Він пішов, поки я спала. Втік. Як останній боягуз. Але чому? Відповіді на це питання у мене не було.

Замість того щоб йти в офіс, як того зажадав шеф, я весь день страждала.
Яка може бути робота, якщо від мене втік коханий чоловік ?! Я посилено шукала всілякі виправдання його, м’яко кажучи, дивним поведінки і, природно, їх знаходила. Адже насправді у людини може бути тисяча причин кудись поспішати, бігти стрімголов! А чому нишком? Та елементарно! Просто він вирішив мені дати можливість виспатися після бурхливої ​​ночі. Дбайливий … До самого вечора в глибині душі таїлася надія, що ось-ось Володя подзвонить у двері. Я відкрию, він зайде в передпокій, підхопить мене на руки, закрутить, зацілує і віднесе в ліжко. Потім ми довго-предовго будемо займатися любов’ю, і насолоджуватися близькістю.
Він не з’явився ні того дня, ні наступного. Я хотіла померти. Або лягти на диван, повернутися до стіни і ніколи не вставати. Подзвонила на роботу, щоб збрехати, що захворіла, але, ледь почувши мій голос, шеф повідомив, що я звільнена.
Я поперемінно то плакала навзрид, то беззвучно сумувала на самоті, то билася в істериці. Не жила, а існувала в якомусь тумані, пересувалася по квартирі як сомнамбула і не бачила світла в кінці тунелю. Більш-менш отямилася тільки через днів десять.
Поступово змирилася зі своїми втратами на всіх фронтах. Почала розсилати резюме, ходити на співбесіди. Про Володю намагалася не думати. Тому що душевна рана ще не зажила … Пройшов місяць. Якось пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Володя.
— Привіт. Чи не чекала?
— Навіщо ти прийшов?
— Все пояснити.
— Ну, спробуй, — сказала з гіркотою.
— Пам’ятаєш, коли ми познайомилися, у мене був парубочий?
— Ти сказав, хтось із друзів одружується.
— Ні. Це ти так сказала. А я просто промовчав. Не став зізнаватися, що це у мене була намічена весілля.

Я буквально остовпіла.
— Я не знав, що зустріну тебе. Але вже нічого не можна було змінити. Я одружився. Потім було весільну подорож. Тільки повернувся. І відразу прийшов до тебе.
— Навіщо ?!
— Як навіщо? Скучив.
— Забирайся … — процідила крізь зуби.
— Даремно ти так, Женюра …
— Забирайся !!! — Заволала зло.
Він пішов. А мені стало шкода. Не себе. А його дружину. Яку він напевно буде обманювати і далі, займаючись сексом з королевами однієї ночі …