Голлівуд VS радянського кінематографа

Знамените протистояння ХХ століття між Сходом і Заходом, а якщо бути точним Радянського Союзу і Сполучених Штатів, не могло не спровокувати і конкуренцію в сфері мистецтва. Якщо радянський лад зізнавався ідеологами імперії найкращим у світі, його ракети найпотужнішими, а продукти харчування самими якісними, то і в мистецтві, а не тільки в балеті, як співав Юрій Візбор, ми мали бути «попереду планети всієї». А коль найголовнішим з мистецтв для нас завжди було кіно, то виникає сверблячий спокуса порівняти кінематограф, будуєш по обидві сторони океану різножанрову продукцію. Для ефективності проведеного нами експериментами слід все-таки опустити ідеологічну складову американського і радянського кінематографа, оскільки ідеологія в мистецтві в кращому випадку є не більш ніж спробою догодити вищому керівництву, нехай і вираженої художніми методами.


Було б верхом нерозсудливості порівнювати технічні можливості двох супердержав в галузі кіновиробництва, тому головним критерієм визначення художніх достоїнств американського і радянського кіно найкраще визначати емоційну ступінь його впливу на глядача. Як не крути, одними технологічними або комп’ютерними ефектами ситий не будеш, і якщо прибрати чуттєву складову з таких популярних американських блокбастерів, як, припустимо, «Титанік» або «Аватар», то можна буде лише спостерігати на великому екрані виставку досягнень технологічної промисловості двох країн , одна з яких явно буде поступатися за цим компонентом.
Головною особливістю голлівудського кіно все-таки є лобова пропаганда простих людських цінностей, таких як любов, дружба, відданість, патріотизм і т.д. Візьмемо збірний образ головного героя традиційного американського фільму: простий сорочка-хлопець, який скептично ставиться до політики, любить жінок, хот-доги і готовий з ранку до вечора трощити щелепи поганим хлопцям, переважно вихідцям з країн третього світу. Помістивши такого героя в певну життєву ситуацію, режисер простими кінематографічними засобами всіляко намагається «вмонтувати» її в систему американських цінностей, не вдаючись у такі нюанси, як «рефлексія свідомості» або «внутрішній монолог». На екрані американський глядач повинен побачити низку нехитрих рухів тіла, об’єднаних зрозумілою сюжетною лінією, яка обов’язково повинна закінчитися хепі-ендом, де головний лиходій гине в страшних муках, сім і батьківщина врятовані і все це закінчується життєствердною фразою з певною часткою іронії. Це, так би мовити, традиційне кліше голлівудського кіно за деякими винятками, зумовленими бюджетом картини і мірою талановитості того чи іншого режисера.
Радянське неідеологічних жанрове кіно, будучи обмеженим в технічних можливостях, впливає на глядача іншими засобами. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому ми з однаковим захопленням сприймаємо такі абсолютно несхожі за сюжетом і жанром фільми, як «Іронія долі …», «П’ять вечорів» або, припустимо, «Хрустальов, машину!» Германа? Все просто: об’єднуючим фактором сприйняття радянського кіно можна вважати нашу приналежність до особливого генетичним кодом, сформованому під впливом насиченої історії і надзвичайною виразності російської мови. Ми, всі ті, хто волею долі жили на радянському і живуть на пострадянському просторі, незалежно від роду занять, віросповідання і статі однаково відчуваємо знайомі до болю риси російського персонажа. Радянське кіно сприймається нами не через природні людські цінності, які, в силу особливостей державного устрою, постійно піддавалися гонінням, а через другорядні, архаїчні ознаки, властиві слов’янської моделі відчуття світу. Погодьтеся, що складно уявити собі американського Лукашина, який випивши з друзями віскі, переплутав свій штат Алабаму зі штатом Невада, де будуються типові будинки з типовими квартирами, двері яких можна відкрити своїм ключем. Я вже мовчу про неможливість широкого прокату на американських теренах таких душевних і по-справжньому близьких нашому серцю кінокомедій Гайдая або Данелія, як і більш складних, але виключно російських картин, знятих Тарковським або Сокуровим.
Проте в наше століття тотальної глобалізації і смаковий поліфонії було б абсолютною дурістю протиставляти ці дві кіношколи. І голлівудське кіно, і старе радянське, діючи за однаковими законами, дарує кожному з нас, незалежно від національності, незабутню ілюзію щастя, і це, напевно, єдиний випадок, коли всі ми ХОЧЕМО бути обдуреними.