Рецензія на «Індіану Джонса і Королівство кришталевого черепа»


1957 рік, розпал холодної війни. Радянські солдати, очолювані агентом Спалько, викрадають Меріон Рейвенвуд — давню кохану Індіани Джонса, ставлячи професора перед вибором: бездіяльність і смерть Меріон або допомога радянській розвідці у пошуках легендарного Кришталевого черепа в обмін на свободу жінки.

«Повернення»

Пам-парам-пам пам-па-пам, пам-парам-пам па-парам-пам-пам. Подумати тільки, він повернувся! Нестаріючий сучий син, і в давно не підліткові шістдесят п’ять готовий сунути голову в пащу леву, якщо це наблизить його до чергової археологічної реліквії. Хотіли б ми сказати, що камбек нас не здивувати, та тільки Індіана Джонс не залишив від наших переконань каменя на камені. Хочеться кричати, стрибати по спинках крісел і щедро обсипати оточуючих поп-корном: це ж професор Генрі-молодший, пані та панове!

Власне, аж до перегляду єдиним побоюванням залишалася горезвісна атмосфера «Індіани», цілком у картині присутня — судячи по роликах. Як вона сприйметься в зрілому-то віці та на великому екрані? Це ж вам не в тринадцять років переклади Гаврилова слухати.

На превеликий задоволення, всі сумніви виявилися марними. Кіноманскіх оргазм накотилася задовго до перших акордів «Маршу шукачів», і навіть не на вступних титрах, як дві краплі води схожих на відкриття «Останнього хрестового походу» (закономірного розшаркування з класичною трилогією тут взагалі з надлишком, причому зроблено воно не завжди в лоб, а іноді з такою старечої хитринкою — мовляв, а згадайте, чому так, а не отак?), а ледь гора Парамаунт перетворилася в висушену вітром купку чогось суслячьего. Тут, до речі, відразу хочеться мати під рукою Стівена Спілберга, щоб запитати — як же так, обіцяв же обійтися без комп’ютерів!

Втім, звертати увагу на такі дрібниці перестаєш практично відразу. Заданий в буквальному сенсі слова вибуховим прологом темп не відпускає до самої розв’язки, безсердечно не дозволяючи елементарно перевести дух між нашаровуються одна на іншу погонями. Індіана якось з першого фільму став еталоном винахідливого екшна, і уявіть собі, навіть через дев’ятнадцять років і десяток з’явилися на світ наслідувань впевнено тримає марку. Якщо вже трюк, то такий, що його роками будуть повторювати да пародіювати, а аудиторія захоплено видихати, рефлекторно затримавши дихання.

Спілберг, потрібно зауважити, звернув у небезпечну колію: коли до власного квадріквел той же «Смертельна зброя» обзавелося сім’ю центральними персонажами, включаючи неминуче зло — молодого помічника — виглядало це не так легко і витончено, як перше обтяпанное Риггса і Мерто справу. Само собою, задовго до прем’єри заспойлеренний персонаж Шайи ЛаБафа, заочно сприймався не те, щоб в багнети, але з певною часткою незадоволення. Ну який, до біса, напарник у Індіани Джонса? Ні, йому можна пригадати Коротуна Раунду з «Храму долі», але він-то був комедійним сайдкіком, а нинішньому Псові Вільямсу (так по фільму звуть Шайю) приписувалася функція Індіан-замінника.

Фільму, однак, вдалося витончено уникнути осічки. Мало того, що Пес виявився вилитої копією Марті МакФлая (viva 50-е!), Хвацько виконує будь-які трюки, так в ті самі моменти, коли на горизонті починає маячити кліше або драматургічна вульгарність, картина поводиться самим непередбачуваним чином і іронічно розряджає обстановку. Ну, щось на зразок сюжетних кульбітів «Поцілунку навиліт», якщо бажаєте.

А що ж ми нічого не говоримо про корінь зла, думаєте ви? Це ж бачено — центральними лиходіями виставити наших співвітчизників. Давайте ж бойкотувати кінотеатри і писати гнівні петиції прокатникові!

Якщо ви й справді так вважаєте, негайно перевірте у доктора. Кого ви очікували побачити в антагоністах, якщо дія розгортається в епоху маккартизму? Ховаються в Перу фашистських злочинців або впали з неба зелених чоловічків? Досить вам, Червона Загроза такий же збірний образ, як сицилійська мафія. Чи не думаєте ви, що вся Італія ігнорує голлівудський кримінальний жанр? Хіба можна всерйоз ображатися на чудову Кейт Бланшетт (чесне слово, кращу злодійку серіалу), з чарівним акцентом команди «Походьте!» Цілком собі російській Ігор Жижикін і несучу чарівний марення про товариша Сталіна?

Образитеся краще на Джорджа Лукаса, що дав хід сюжету, фінал якого програє трьом попередникам. Ні-ні, він непоганий і більш ніж видовищний, просто сильно вибивається із загального контексту і виглядає аж надто игрушечно. Мабуть, через нього і рапортували з Канн, називаючи фільм «непотрібним продовженням». Але чого вже гріха таїти, навіть з такою кінцівкою «Індіана Джонс» дає фору багатьом сучасним авантюр, а задоволення від споглядання улюбленого героя на екрані можна порівняти тільки з екстазом від гуркотливій з колонок мелодії:

Пам-парам-пам пам-па-пам, пам-парам-пам па-парам-пам-пам!