Спочатку вінчання, а потім весілля

Вінчання походить від слова — вінок. Священики раніше при вінчанні в церкві клали на голови молодих вінки з барвінку, а потім почали класти вінки, виготовлені з металу, щоб довше служили.


І це зовсім не вінки, вони ніяк навіть не схожі на українські віночки з квітів. Це корони, більше схожі на візантійські митри, помпезні і якісь недоречні при вінчанні.

Сама суть укладення шлюбу грунтується на згоді молодих поєднати свої долі. Це називається присягою. Вона дійшла до нас ще з язичницьких часів. Власне, присяга була квінтесенцією всього процесу укладення шлюбу. Молоді в присутності батьків, рідних, знайомих присягали одне одному на вірність. Церква не могла нехтувати таким важливим ритуалом, який впливав на поведінку, свідомість людей. Після того, як молоді пари стали вінчатися в церкві, присяга стало обов’язковим ритуалом шлюбної церемонії. Це була специфіка саме православної церкви. Тут потрібно зауважити, що православна церква за довгі роки свого самостійного життя (хоча офіційно вона належала Російської православної церкви) придбало багатьох ознак, яких не знали інші церкви. Ці особливості відбилися в богослужбових книгах, обрядах і святах церкви.

Богослужбові, та й взагалі церковні тексти постійно змінювалися і майже ніколи не мали якогось певного одностайності. Це стосується і обряду таїнства шлюбу. Ще в старих грецьких текстах немає повної одностайності — в них містяться іноді протилежні по ідеї висловлювання. Так і в требниках, які проводилися в різних куточках України. У старих українських требниках вказуються два етапи присяги. Перший — заручення (заручення) і вінчання.

За 93-м правилом шостого Вселенського Собору, той, хто заручився, повинен вже і вінчатися. А якби хто повінчався з дівчиною, яка була заручена з іншим, то «так підлягає вини перелюбу». Іноді під багатьма впливами все-таки давалася свобода молодим розходитися навіть після церковної заручин. Розходилися не тільки після заручин, а й після вінчання. Як ми вже згадували раніше, це траплялося 1774 року, коли Синод Російської православної церкви з’єднав заручення і вінчання в один обряд, який стали проводити в день весілля.

Звичай присягати в Українській православній церкві користувався повагою. Без нього вінчання не вважалося законним. А все тому, що цей звичай — народний, і тому він мав велику силу і авторитет. У метриці Шумлянського від 1687 в кінці четвертої книги наводиться текст присяги, а під ним примітка: «Без сіючи ж присяги малженство важливе бути і не може». Цей обряд знаходимо по всіх давніх українських требниках, починаючи з 1646 як Львівського, так і Київського видань. У московських требниках клятви немає.

Про такі «вільності» малоросів донесли російському царю Петру I, а він зобов’язав Священний Синод пильно стежити, щоб у київських церковних книгах не було ніяких відмінностей від московських. Цей наказ, датований 5 жовтня 1720, і був реальним початком знищення

звичайних особливостей в українській православній церкві. З цього часу требники друкуються в уже по московських зразках, з них випадає такий важливий обряд на вінчанні, як присяга. Зате у львівських требниках, куди не міг досягти суворий царя, звичай присяги залишився до наших днів. У Галичині й сьогодні під час вінчання молоді присягають один одному на вірність. Стихійно відновився цей обряд і на Волині. Бабусі, які пам’ятають його, часто просять священнослужителя: «Вінчають дітей з присягою, щоб подружжя міцніше було».

Ця форма присяги цікава тим, що вона безумовно свідчить про демократичний дух укладення шлюбу. У той час, коли канонічна церковна ідея стверджує, що жінка є рабинею чоловіка, в Україні та Росії молоді на присязі обіцяють: «Я беру тебе помічницею», — клявся молодий, так само і вона говорила: «Я беру тебе помічником». Так сходяться двоє молодих і присягають один одному як рівний рівному, сходяться для того, щоб все життя залишилося допомагати один одному і присягають не тільки на це, але і на те, що «часу щасливою і нещасною ніколи не опускати тебе до смерті свого або мого «. Це вже високе громадянське розуміння самої суті укладання шлюбу, найголовніших обов’язків подружжя. Все це свідчить про високий рівень культури нашого народу з давніх часів.

Після присяги молодих вінчають. Коли вони обидва відповідають ствердно, старший боярин і дружка розстеляють перед ними на підлозі весільний рушник. Знайте, на рушнику можуть бути вишиті різні квіти або візерунки, всякими квітами, крім чорного.

Молоді після вінчання приходять додому до молодої. В окремих випадках на воротах, переважно на порозі будинку їх зустрічають батьки. Мати обсипає молодят зерном і цілує обох.

Діти дякують. Цілують матір. Далі батько наливає молодим по чарці, поки вони п’ють, він їх наставляє, бажає довго і мирно жити. Молоді дякують і цілують батька. Після цього батьки дарують молодятам ікони, якими їх благословляли. Вони цілують ікони і дякують батькам.