Анна Слинько: «Серіал — це лише спосіб показати історію»

Широка аудиторія дізналася про Анну Слинько після її появи в роллю Варі Демидової в серіалі «Дві сестри». Цінителі повного метра відзначили потенціал актриси трохи раніше, з виходом на екрани фільму «20 сигарет». А ось найпершими були любителі фестивальних короткометражок, високо оцінили Анін роботу у фільмі «Столичний швидкий». Таку різну, безпосередню, добродушну, і, безсумнівно, перспективну Анну Слинько ми і зустріли на зйомках серіалу «Дві сестри-2», де вона продовжує грати Варю Демидову, але вже 16 років по тому.


Як змінилася ваша Варя у другій частині «Двох сестер»?
По-перше, прийшов інший час. У першій частині був 1984-й рік, Союз, — та епоха, яку я зовсім небагато застала. Друга частина серіалу починається в 1998 році, коли у моєї героїні вже дорослий син. Для мене, як для актриси, грати жінку 32-х років дуже цікаво. Мені-то самої далеко ще до цього віку. Я вважаю, що в цьому випадку не потрібно перегравати, зображати вік, накладати штучні зморшки.

Якщо у тебе немає досвіду, — стався до свого героя з самоіронією. Я не роблю Варю позитивною, вона далеко не ідеал і взагалі ми не створюємо ідеали, якихось там традиційних героїв. Всі ми нормальні люди, у нас тисячі недоліків, які й надають кожній людині неповторність. Незважаючи на те, що Варя довго була самотньою жінкою, одна ростила сина — це не робить її героїнею, але і збитковою жінкою теж. Мені цікаво було грати просто звичайну жінку.

Тоді давайте повернемося до початку фільму. Спочатку вона була фігуристкою, і навіть сценарій називався «Фігуристка»
Я сценарій прочитала весь, і відразу зрозуміла, що це буде всього лише частина сюжету.

Для вас ця частина зіграла якусь роль? Ви якось прагнули зрозуміти її як фігуристку?
Так звичайно. По-перше, це моя акторська робота. Я купила собі книги, довго все вивчала. Мені було цікаво зрозуміти, що це за час було в спортивному світі. Я була ще зовсім маленькою, нічого не бачила і не знала. Мені було цікаво дізнатися про цих великих людей, і взагалі про радянський спорті, чим він тоді був знаменитий. У цьому теж є частина акторської роботи.

А як навички фігурного катання купували?
У мене був тренер — Олена Шкіря. Я їй відразу сказала — вчи мене всьому: як тримати спину, який погляд повинен бути у фігуриста, щоб я була схожа хоча б верхньою частиною. Я розуміла, що не стану спортсменкою в житті, але мені потрібно було показати глядачам яка вона — фігуристка. Я отримала величезне задоволення від тренувань з Оленою. Не можу не сказати про неї — вона дуже творча людина, дуже мені допомагала. Ми з нею приходили вранці на каток, обидві вмираємо — спати хочеться, але після занять відразу так добре ставало — сили на підйомі. Ночами я ходила на масове катання відпрацьовувати всі отримані навички. На льоду по колу як в міксері 30 осіб. Я вставала в центрі і вчилася їздити тому. І як зараз пам’ятаю — о 1:25 ночі я поїхала назад. Правда! Це знаєте, як відкриття — ти не вмів, не вмів і раптом щось вмієш. Я адже на ковзанах стояла коли мені було п’ять років. При затвердженні на цю роль мене запитали: ви вмієте кататися на ковзанах? Звичайно, я сказала «так». І почалася серйозна робота. Графік дня був приблизно такий: каток, репетиція в театрі, каток, потім спектакль.

Але фігуристку як таку я не грала, у неї ж перервалася кар’єра. Ми приділили увагу, насамперед, взаєминам між людьми. У 17 років моя героїня опинилася в такій ситуації, коли їй довелося починати інше життя, йти зі спорту. Це було дуже нелегко, потрібна чиясь допомога, чиєсь плече. У неї, слава Богу, був поруч така людина, далі це виросло вже в більш глибокі почуття.

Як, до речі, ви розумієте таку любов? Яка через все життя?
Не знаю. Я вірю в багато речей. Але поки не знаю. Все що завгодно може статися. Ми ж все одно навіть перше кохання забути не можемо.

Що було легше і цікавіше грати — сімнадцятирічну дівчинку або дорослу жінку? Ви все-таки ні в тому, ні в іншому віці?
Так, я посередині. Тихо минула 25 років в розриві цих двох історій (сміється). Насправді цікаво все. У першому випадку ти пробуєш те, що вже пережив, а в другому пробуєш себе такою, якою ти б хотіла себе показати глядачам. Що ти можеш бути і такий, не тільки дитиною. Я знайшла для себе ключ в тому, як грати 32-річну. Навіть у самих серйозних ситуаціях люди можуть на себе подивитися з іронією, тому не треба наводити зайву серйозність.

У вас в кар’єрі були такі серйозні віхи як «20 сигарет» і приз «за кращу жіночу роль» на МКФ в Іспанії, а тепер серіал, не боїтеся?
Ні, не боюся абсолютно. По-перше, це дуже багатий матеріал. Час такий, теми благородні — спорт, любов. Тут немає вульгарщини. Я не ставлюся до цього проекту як до серіалу. Це лише спосіб показати історію. Тут теж є свої плюси — ти розумієш, що тобі доведеться розвивати роль. Йде постійна робота над собою.

Як вам вдається поєднувати таку роботу в Москві з життям в Пітері?
Сили небезмежні, потрібно іноді відпочивати, давати організму тайм-аут. Я ось зараз приїхала з Італії, просто відпочивала душею. Я навіть на тиждень телефон в сейфі закрила і не чіпала. А з Пітером просто. Я вже звикла до поїздів, у мене є свій арсенал — пов’язка на очі, беруші. Для людей, які подорожують рідко, поїзд — це пригода, дорога. Вони сидять, їдять, розмовляють, а для мене це як будинок — прийшла, почистила зуби, вмилася і спати. Потім вже на вокзалі я привожу себе в порядок. Поїзд — це мій другий дім, я вже знаю, як там жити. Я взагалі дуже люблю дорогу. А коли приїжджаєш на зйомки, забуваєш всі ці труднощі. Тут є підтримка, справжні людські відносини.

Інтерв’ю Людмили Бешіровой